Історія

Історія школи - від створення і до сьогодення.

За матеріалами книги
В.Пилип'юк, П.Сіреджук
"Новоселиця над Рибницею"

Початок історії Новоселицької школи сягає 1 березня 1864 року, коли крайова шкільна рада у Львові дала дозвіл за №10664 на відкриття в Новоселиці однокласної парафіяльної школи. Власник села Каетан Задурович, вірменин за походженням, під школу з власного земельного фонду виділив 800 сажнів кв. землі, а також для закладення шкілки садових дерев;

4 саги твердого дерева або кам’яного вугілля. Тоді було встановлено плату для вчителя в розмірі 105 золотих ринських, яку затверджено на засіданні гміни 11 березня 1861 року. Звичайно, до навчання діти приступили лише восени, тобто з початку нового навчального року. За черговістю - це двадцять сьома школа снятинського краю. До неї одна за одною школи Снятинщини з’являлися в такому хронологічному порядку: Снятин (1785), Балинці, Джурів, Залуччя (1832), , Заболотів, Кулачківці, Хлібичин (1838), Завалля, Рудники (1840), Задубрівці, Карлів, Стецева, Тростянець, Тучапи (1843), Белелуя, Будилів, Видинів, Вовчківці, Попельники, Устя (1849), Княже, Олешків (1850), Іллінці, Трійця, Тулуків (1855), Борщів (24.08. 1861). Решта шкіл краю відкриті ще пізніше, зокрема в селах Красноставці, Підвисока (1865), Любківці, Микулинці, Орелець, Потічок, Тулова (1868) та ін.

У той час у селі налічувалося 200 дітей шкільного віку, в тому числі - 118 хлопчиків і 102 дівчинки. Перші набори учнів школи були невеликими. Так, у 1870/1871 н. р. у сільській парафіяльній школі навчалося 20 хлопчиків, у 1871/1872 н. р.

- 30; у 1872/1873 н. р. - 36; у 1875/1876 - 46 / з них - 6 дівчаток/ у 1876/1877 - 50 / з них —9 дівчаток/.

Нововідкрита школа за своїм типом була парафіяльною, тобто утримувалася за рахунок коштів парафіян. В. Грабовецький стверджує, що тоді дітей вчили писати, читати і рахувати. Найголовнішим шкільним предметом був катехизм, який до шкільного курсу запроваджено 1787 року. Божого слова священик вчив дітей двічі на тиждень. Цей предмет у сільській початковій школі викладали до „золотого” вересня 1939 року. Як уже зазначалось, діти при перевірці знань катехизму показували добрі знання6.

Новоселичанам пощастило: в нововідкриту школу призначено вчити дітей не дяка, а фахового спеціаліста - вчителя. Це було особливістю цієї школи, яка відрізнялася від інших на Снятинщині, в яких навчали грамоти малограмотні дяки. Очевидно, тоді в Новоселиці під першу школу закупили якусь стару селянську хату. З двох кімнат одна служила класом, друга

- помешканням для вчителя. На перших порах у цій школі вчилися діти без різниці віку і ступеня знань.

З виходом у світ 14 травня 1869 року нового шкільного закону дещо покращився стан викладання у місцевій школі. Учні почали вивчати рідну і німецьку мови, арифметику з елементами геометрії і алгебри, історію, географію, малювання. Учитель також давав школярам елементарні навики співу та фізкультури.

З 20 серпня 1870 року австрійський міністр освіти і віросповідань затвердив шкільний і навчальний порядок для загальних народних шкіл. Згідно з порядком, у початкових школах запроваджувалося обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, а також тривалість навчального року в 46 тижнів. Новий навчальний рік пропонувалося починати 1 вересня, але не пізніше 1 листопада.

Крайовий шкільний закон від 2 травня 1873 року скасовував парафіяльні школи, а замість них виникали одно- або двокласні початкові школи. На основі цього закону сільська парафіяльна

школа 17 січня 1876 року була реорганізована в народну школу, якій надано 1 морг городу вартістю 70 золотих ринських169.

Закон 1873 року сприяв покращенню умов роботи сільської народної школи: за рахунок гміни в ній проводили ремонт класу і житлового приміщення вчителя. Крайовий шкільний фонд щорічно виділяв мізерні кошти: 14 золотих ринських на потреби школи. Зокрема, за надані гроші купували крейду, гумку, чорнило, тощо170.

Будинок школи, як свідчать матеріали першої перевірки від 16 грудня 1875 року, був у поганому стані. Взимку його опалювали дровами, які заготовляла гміна. Надалі матеріально-технічне забезпечення школи було кращим: збудовано нове приміщення. Шкільна документація, як свідчать матеріали інспекційної перевірки від 29 липня 1889 року, велась належним чином. Школу відвідувало 66 учнів, у тому числі 17 дівчат і 49 хлопців. У першому класі навчалося 19 школярів: 5 дівчаток і 14 хлопчиків, у другому -12, відповідно - 7:5; в третьому - 21 і відповідно - 15:6, а в четвертому - 13 і відповідно - 12:1 дітей. Поза школою було 9 хлопчиків і 12 дівчаток. Це, очевидно, діти найбідніших селян, які не мали можливості забезпечити дітей взуттям і одягом.

Учні відвідували школу постійно, а тому зриву навчального процесу не було. Учитель на уроках праці навчав практичних навичок ведення домашнього господарства з нахилом садівничої справи. Для тих, хто закінчив початкову школу, організовано ще повторне навчання: для 5 дівчаток і 16 хлопців171.

Мешканці Новоселиці на утримання сільської народної школи платили шість відсотків від своїх доходів. У1893 році сума зібраного з них податку на розвиток народної школи становила 88 золотих ринських і 76 крейцарів, а з панського двору - 11 золотих і 24 крейцари. Крім того, сільська гміна на опалення виділяла 4 м3 дров або відповідну кількість бурого кам’яного вугілля.

Зібраних сільською громадою грошей на оплату праці вчителя не вистачало, а тому крайова шкільна рада йому щорічно додатково платила 50 золотих ринських. 150 золотих ринських на рік, які отримував учитель, було на 35 золотих ринських нижчим від прожиткового мінімуму інтелігента того часу173.

Навчання в народній школі тривало з 1 вересня до 15 липня. Учні ходили до школи щоденно, окрім неділі та урочистих свят. Діти вчилися в дві зміни. Зранку на навчання приходили школярі першого, другого і третього, а після обіду - четвертого, п’ятого і шостого років навчання. Випускники, що закінчили шестирічний курс навчання, щонеділі приходили на дворічне доповнююче навчання. У неділю навчання тривало з третьої до п’ятої години після обіду. Вчитель навчав цих учнів сільськогосподарських і господарських навичок та рахунків. Відвідування дітьми шкільного віку народної школи в Новоселиці було низьким. Кожна третя дитина росла неграмотною. Так, у 1890 році до Новоселицької народної школи ходило 82 школярі, у тому числі 62 хлопці і 20 дівчат. За віросповіданням у народній школі вчилося 14 римо-католиків, 66 греко-католиків і 2 юдеїв. Отже, в 1890 році з числа корінного населення Новоселиці вчилося 66 дітей українців, а решта - діти національних меншин: поляків і євреїв села. У школі навчання було двомовним. Учні першого класу навчалися по-українському, а II, III і ІУ ступенів - по-польському. Рідною мовою в народній школі розмовляло 35 школярів, а всі інші - польською. Якщо від 47 учнів, що вчилися по-польському, відняти 16 дітей інших національност

ей, то решта школярів є діти односельчан- українців. Ці цифри дають можливість зробити висновок про те, що народна школа в Новоселиці виступала інструментом денаціоналізації і ополячення мешканців села175.

На порядок денний питання про відкриття школи з польською мовою навчання для дітей новоселицьких шахтарів було поставлено 31 січня 1905 року. Грунт у три ари під майбутню школу з своїх парцел дарували Леопольд Літинський та Герш Крісс. Уповноважені Товариства Школи Людової з Кракова Адольф Стефан та Владислав Обмінський 9 вересня 1911 року добилися від снятинських повітових властей дозволу на будівництво школи з польською мовою навчання, яка стала

до ладу в 1912/1913 навчальному році. Новозбудована школа була дерев’яною, площею 63,8 м2 і складалася з двох половин: класу та житла учителя. Класна кімната мала 16, 6 м.

Під час Першої світової війни навчання велося тільки в часі першого перебування царських військ на Покутті. Згідно з доповідною запискою війта Новоселиці Василя Книша, російським військовим властям від 6 вересня 1916 року, в селі діяла тільки двокласна школа, тобто українська. Вчителювала в ній Анна Гринюк, випускниця Львівської учительської семінарії. Її місячна зарплата становила 96 корон. На той час в селі було 140 дітей шкільного віку, в тому числі 80 хлопчиків і 60 дівчаток.

Польська школа була дуже пошкоджена і мала вигляд руїни: вікна побито, двері повиламувано, печі розвалено, наочнення розграбовано, а шкільну документацію знищено.

У період ЗУНРу у польській новоселицькій початковій школі навчання було двомовним. У навчальну програму ввели двічі на тиждень викладання української мови. З встановленням польської влади цей припис відмінили. Місцева польська школа 1 лютого 1924 року знову стала одномовною.

У часи Другої Речі Посполитої у польськомовній школі діти навчалися протягом п’яти років. Так, у 1922/1923 навчальному

році до цієї школи ходив 51 учень, у тому числі до 1 класу - 21; до II - 14; до III - 5; до IV - 7; до V - 4 дітей. Причому, цю школу відвідували не тільки діти поляків, а й спольщених німців та українців. Ось, наприклад, у тому ж 1922/1923 навчальному році тут навчалося 15 дітей українців, ЗО - поляків і 6 євреїв. У 1933/1934 навчальному році тут вчилися діти євреїв Адлера Енгельберта, Менделя Гудіка, Менталя Хая, полонізованих німців Йосипа Боїка, Кароля Гриба, Людвіга Гриба, Густава Халупи, Вільгельма Штрекера, Густава Штрекера, українців Олени Кабан, Василя Остапика, Івана Румиги, Миколи Шиндри та ін.

У 1925/1926 навчальному році школу відвідувало 54 учні. Усі школярі проживали близько школи, до 2 км., причому 52 з них мешкали до 1 км., а тільки 2 - понад кілометр. Тижневе навантаження вчителя становило 36 годин. П’ятьма роками пізніше в ній навчалося 43 дітей, в тому числі, до 1-го класу ходило 16, до 2-го класу - 4, до 3-го класу - 7, до 4-го класу - 7, до 5-го класу - 4 і до 6-го класу - 2 учнів.

Українська школа у 1926 році мала статус двокласної. Її 

корисна площа становила 72,5 м2. їй належав один ар землі. Будинок директора школи складався з двох кімнат і кухні. Школу відвідував 131 учень, з яких 50 мешкали до 1 км від школи, а 87 дітей - до 2 км. З акту перевірки цієї школи від 13 серпня 1931 року дізнаємося, що мала вона статус трикласної, тобто учні вчилися у трьох класах. Два класи знаходилися при школі, а третій - у орендованім будинку.

На той час у школі навчалося 69 дітей: у 1-му - 24, у 2-му- 12, у 3-му - 19, у 4-му - 5, у 5-му - 5, у 6-му - 4 школярів. Поза школою, як відзначив шкільний інспектор, було 20% дітей шкільного віку182. Це, мабуть, були діти старших класів, яких батьки не пускали до школи, тому що в домашньому господарстві потрібна була робоча сила.

У міжвоєнний період польську школу, як і українську, шкільні інспектори з Снятина перевіряли регулярно. Так, з акту, датованого 13 серпня 1931 року, дізнаємося, що у цій школі навчалося 43 учнів, які ходили на навчання протягом шести років. На першому році навчання в ній вчилося 16, другому, третьому, четвертому - по 7, п’ятому - 4, а в шостому - 2 школярів. На одного учня в класі припадало 2,3 м2 корисної площі класної кімнати. Школа була дерев’яною.

Шкільні програми початкової школи міжвоєнного періоду були орієнтовані на подачу мінімуму знань. Це засвідчує перелік предметів, які на той час вивчали діти шкільного віку: катехизм, рахунки (арифметика), українська мова, малювання, праця, гімнастика (фізкультура), співи (молодша вікова група), польська мова, історія, географія та природа (старша вікова група).

Як українська, так і польська школи на пришкільних ділянках мали по невеликому саду. У польській школі налічувалось 32 фруктові дерева: 4 вишні, 5 яблунь і 8 груш, 15 нещеплених саджанців; а в українській - 61-не, в тому числі - 2 грушки, 7 вишень, 8 яблунь, 32 сливи і 12 нещеплених деревець. При обох школах саджанці посаджено 7 листопада 1926 року на святі садження дерев, котре в польській школі вперше започатковане 7 червня 1922 року.

Треба відзначити, що заможних батьків, які не пускали дітей до ніколи, повітові шкільні інспектори притягали до відповідальності. Залежно від достатку на них накладали гривню - штраф в розмірі 1-5 золотих. Причому, перед Другою світовою війною, як свідчить статистика, кількість покараних штрафами з кожним навчальним роком зростала. Якщо, наприклад, у 1935/1936 навчальному році на батьків накладено 5 золотих штрафів, то в 1936/1937 - 11, а в 1937/1938 рр. - уже 51 золотий.

З встановленням у Новоселиці радянської влади обидві школи одержали статус початкових з чотирирічним терміном навчання. Щоправда, польську школу перевели на українську мову викладання. У 1943 році ця школа припинила своє існування, а в українській навчання продовжувалося.

За німецької військової адміністрації, як зазначає О. Луцький, у питаннях освіти політика німців в Галичині зводилася передусім „утилітарною довготерміновою програмою перетворення мешканців краю на робочу силу для Третього рейху” .

Народна (початкова) школа забезпечувала мінімальний рівень освіти молодого покоління і готувала його до виконання здебільшого найпростіших функцій у сільському господарстві і промисловому виробництві, ремеслі і торгівлі. А тому вона на практиці давала дітям елементарні знання: навчала учнів писати, читати, рахувати; найнеобхідніші відомості з рідної мови, релігії, арифметики, природознавства, історії, географії, гігієни. В 1942 році як обов’язковий предмет у всіх українських школах запроваджено вивчення німецької мови

Перші повоєнні роки були найважчими. Не вистачало підручників, зошитів, навіть олівців. Один підручник припадав на 5-10 учнів. Писали вони олівцями на клаптиках паперу. Незважаючи на ці труднощі діти вчились в основному добре, відсіву майже не було.

Після виходу у світ постанови Ради Міністрів УРСР „Про стан шкільних бібліотек і заходи до поліпшення їх роботи”, при місцевій початковій школі запрацювала в 1949 році шкільна бібліотека, яка щорічно поповнювалася книжковим фондом. Сюди передусім надходила політична, партійна література і твори російських і радянських письменників. У той час бібліотека школи мала повний комплект творів Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна та рішення партійних з’їздів. Значну частину фонду шкільної бібліотеки становили книги про піонерів-героїв, комсомольців-героїв, соратників Леніна, на тематику Великої Вітчизняної війни. Тепер ця література . викинута на смітник як непотріб. Сьогодні її книжковий фонд становить 2128 книг, якими користуються 180 читачів. За останні роки нових надходжень, окрім сучасних шкільних підручників і методичної літератури, не було.

Шкільна бібліотека має каталог та список рекомендованої літературщдля учнів різних класів.

У1949/1950 навчальному році Новоселицька початкова школа перейшла на загальне семирічне навчання. Його запровадження в селі ознаменувало собою новий, якісно вищий етап в розвитку освіти в Новоселиці. Було проведено в селі повний і точний облік дітей, добре зміцнено матеріально-технічну базу. Школу почали комплектувати молодими кваліфікованими кадрами. Для виконання закону про семирічний всеобуч у школі закладено фонд матеріальної допомоги для тих дітей, які її потребували: учні-сироти і діти одиноких матерів.

У 1951 році в Новоселицькій семирічній школі організовано гурток юних натуралістів з 16 учнів. Того року школярі-юннати для колгоспу заготували три центнери місцевих добрив та підготували учнівську конференцію на тему: „І. В. Мічурін - перетворювач природи” .

Двома роками пізніше учні і вчителі школи збудували теплицю, де вирощують сільськогосподарські рослини і почали проводити досліди з ботаніки зимою і весною. Гурток юних натуралістів-мічурінців працював успішно під керівництвом вчителя Приступи. Були задіяні учні 4-7 класів.

У 1954 році до юних натуралістів прийшов перший успіх, їм випала честь представляти школярів Станіславщинн на всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. На цій виставці про досягнення гуртка юних натуралістів школи розповідав відвідувачам учень 7-го класу Ю. Книш.

Надалі гурток юних натуралістів школи успішно працював. Так учні 1-4 класів на уроки ручної праці на дослідних пришкільних ділянках набували навиків обробітку землі. Класоводи Людмила Омелянівна Солоп і Меланія Теодорівна Паньків у прищепленні своїм вихованцям практичних навиків добилися помітних результатів: на парниковому господарстві діти навчилися вирощувати розсаду квітів, баштанних культур, ягідників, саджанців американського клена, які потім передавали колгоспу і школам району. Діти навчилися також користуватися ножицями, шити, вишивати, робити прикраси і квіти з паперу.

Учні старших класів розводили голубів, завели акваріум і кролеферму. За взірцевим порядком тваринницького відділку стежив Степан Книш, кавалер медалі всесоюзної сільськогосподарської виставки.

Квітникове господарство перетворило школу в суцільний квітниковий парк. Школярі вирощували понад 60 різних видів квітів. Вони листувалися з школами і науково-дослідними закладами багатьох республік СРСР. Юні натуралісти в 1955 році зібрали 16 кг насіння квітів, які розфасували в 230 посилок і розіслали школам Заболотівського району і Станіславської області. Юні натуралісти мали власну оранжерею, в якій доглядали за 45-ма видами тропічних і субтропічних рослин і заклали 160 вазонків. Юні натуралісти доглядали за грузинським лимоном, інжиром, апельсинами, гранатами, пальмами, олеандрами, мімозами. Вони їх розсаджували, проводили удобрення грунту і підживлення цих рослин, стежили за температурою, вологістю повітря. На кожну екзотичну рослину юннати вели запис про вегетацію. Учні були розділені на ланки, провадили тут висадку, посів, обробіток міжрядь з додержанням агро-технічних правил для різних сільськогосподарських культур. Усі процеси обробітку, спостереження за рослинами записувались і узагальнювались.

Відповідно до вимог партійних органів, у школі організували дві виставки: „Кукурудза нашого району”, де були представлені всі сорти, районовані на Заболотівщині, на якій зібрано 21 сорт кукурудзи і „Що дає нам кукурудза?”. Вони також провадять посильну їм наукову роботу, листуються і обмінюються насінням з багатьма школами. Двічі юннати Новоселицької семирічної школи стають учасниками всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві, де показали дуже багато різноманітних квітів, великі українські кавуни та китайські огірки197.

У 1955 році Новоселицькі школярі допомогли колгоспу викопати і зібрати картоплю на площі 15 га, зривали качани кукурудзи, самі викопали силосну яму місткістю 24 куб. м. та заклали 60 тонн силосної маси198.

У1958/1959 навчальному році сільська семирічка перейшла на 8-річний термін навчання. Того року запроваджено політехнічне навчання. При школі почали створювати навчальні кабінети, які одержали повний комплект обладнання з фізики, хімії, природознавства, географії та інших предметів199.

Через 17 років, відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР „Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді й дальший розвиток загальноосвітньої школи”, сільська школа перейшла на дев’ятирічний термін навчання, який досі зберігся, оскільки вона ще не отримала статусу середньої. А потреба в ній назріла давно. Дітям відпала б необхідність ходити до сусіднього Джурова.

За радянської доби життя школи було дуже заполітизованим. Ідеологічна обробка дітей розпочиналася з першого класу. З перших місяців навчання в школі учитель-класовод готував малечу до вступу в жовтенята з нагоди чергової річниці жовтневої революції. З ними він проводив бесіди, а піонервожата вчила віршів, готувала спеціальний сценарій проведення ритуалу посвячення в жовтенята. У переддень свята „червоної” революції дітей шикували на сцені і піонери- відмінники пришпилювали їм на груди зірочку з зображенням малого Володі Ульянова. Потім всі першокласники хором завчено давали клятву: „Клянемось так на світі жить, як вождь великий жив і Батьківщину так любить, як він її любив” .

У другому і третьому класах класовод і піонервожата проводили різні заходи, спрямовані на підготовку жовтенят до вступу в піонери. Наймолодші школярі вивчали „Положення про піонерську організацію”, біографії піонерів героїв і т. д. У день народження піонерської організації всіх дітей школи шикували на урочисту лінійку. Після промов директора школи, піонервожатої і когось із учителів кращі піонери і комсомольці школи пов’язували жовтенятам червоні галстуки і чіпляли піонерські значки. По цій церемонії на клич піонервожатої „До боротьби за справу Леніна - будьте готові” новоприйняті піонери хором відповідали: „Завжди напоготові” і віддавали піонерський салют.

Новому загону присвоювали ім’я піонера чи героя- комсомольця, а на організаційному зборі загону обирали раду загону, її голову і ланкових. Потім піонери при допомозі піонервожатої і вчителя-класовода оформляли ,Діонерський куток”, що висів у їх класі. Там обов’язково була біографія героя, ім'я якого присвоєно загону, список ланок та активу піонерського загону, план роботи та новини загону. Кожної чверті піонервожата, класний керівник й актив готували збір піонерського загону на різні теми: від успішності і поведінки до збору металобрухту і макулатури, озеленення школи і села, допомоги колгоспові і перестарілим, хворим, тощо.

Піонерський загін у Новоселицькій початковій школі організовано 7 листопада 1940 року. В загоні було 13 осіб. Першими піонерами села Новоселиці були: Книш Марія Федорівна, Гавука Катерина Миколаївна, Павлюк Ольга Олексіївна та ін.

Перші піонери організували в селі пости з ліквідації неписьменності серед дітей та дорослих. При школі створили агіткультбригаду, яка виступала перед жителями Новоселиці в хаті-читальні. Піонери розпочали озеленювати дороги, подвір'я школи. Тоді біля школи вони насадили 25 берізок, які тепер вже стали великими березами. Багато з колишніх піонерів - нині знатні люди, а саме: Кондрук Дмитро Іванович є начальником шахти, Симотюк Танасій Іванович - інженером Бурштинської ДРЕС, Пилип’юк Микола - тракторист, був ударником праці колгоспу ,Зерховина” та ін.

У 1944/1945 навчальному році піонери і школярі гасили разом з дорослими пожежі, що часто виникали в селі, збирали теплі речі для фронтовиків, допомагали евакуйованим радянським громадянам. У піонерському загоні була створена команда допомоги перестарілим. Діти в посильній для них праці допомагали людям похилого віку

Після Другої світової війни в сільській початковій школі знову створено піонерську дружину, яка в 1947 році налічувала 32 піонери. Першою старшою піонервожатою сільської школи стала Катерина Коробчук, яка з Новоселиці виїхала до Верховини. У піонерській дружині було створено тимурівську команду, яка взяла шефство над сім’ями загиблих воїнів: Тетяною Гужман і Марією Іванівною Палійчук. У тимурівську команду, яка була організована вперше в школі, входили піонери, які потім стали знатними людьми села: Василь Федорович Гуцул (був директором школи), Василь Щербань (був завідуючим фермою колгоспу „Верховина”), Юрій Миколайович Пантелюк (був бригадиром колгоспу) та ін.

У 1950 році в місцевій семирічній школі старшим піонервожатим працював Тарас Дмитрович Будник, який потім став бригадиром у колгоспах „Верховина” та імені Лесі Українки. У 1969 році колгоспники Снятинщини делегували його на III Всесоюзний з’їзд колгоспників. Потім він на запрошення ради піонерської дружини школи зустрічався зі шкільною піонерією і ділився враженнями про Москву.

Після нього старшою піонервожатою в школі стала односельчанка О. П. Пугач. Вона до роботи ставилася сумлінно, а тому про неї були добрі відгуки в районній пресі. У статті, Дазустріч Першотравню” Ю. Ставничий писав, що вона підготувала альбом „Діти всього світу в боротьбі за мир”, фотомонтажі „Геть паліїв війни”, „Ми хочемо миру”, „Перше Травня - велике свято трудящих усього світу”, котрі розмістила в піонерській кімнаті.

Наприкінці 1958 року піонерський загін ім. Павлика Морозова підтримав звернення ради дружин школи № 12 міста Ростов-на-Дону із закликом почати змагання загонів за право називатися загоном - „супутником семирічки”. Загін ім. Павлика Морозова першим у дружині завоював право носити ім’я загону „супутника семирічки”. В загоні було 24 піонери. Головою ради загону була Марія Павлюк. Піонери школи озеленили два кілометри вулиць Новоселиці, подвір’я школи та дорогу при в’їзді до колишнього колгоспу.

У 1960 році в дружині створено зони піонерської дії. В дружині на честь XXI з’їзду КПРС почалася піонерська дворічка. Сільські піонери створили в школі куток В. І. Леніна, бойової і трудової слави села. За два роки піонери школи на будівництво нафтопроводу „Дружба” зібрали 4 тонни металевого брухту. В школі при допомозі батьків вони збудували шкільну майстерню. За дворічку піонери Новоселиці насадили ще біля школи сад, який так і назвали „Піонерський сад”.

Завдяки турботі голови колгоспу „Верховина” Ліщука Мирослава Юрійовича, в 1963/1964 навчальному році в школі організовано безплатне харчування дітей.

До 100 річчя від дня народження В. І. Леніна загін „Промінь” написав коротку історичну довідку колективу комуністичної праці молочно-тваринницької ферми III бригади колгоспу “Верховина”, який функціонував на території села.

Кожен піонерський загін і дружина в цілому вели „Альбом”, у якому висвітлювали свою роботу і оформляли сторінки, присвячені червоному календарю.

У 7-8 класах старша піонервожата готувала юних піонерів до вступу до комсомолу. У ряди ВЛКСМ приймали лише тих піонерів, яким виповнювалося 14 років. До вступу в комсомол готували більш ретельніше, ніж у піонери. Підготовлених дітей возили до Снятина в райком комсомолу, де на бюро їм влаштовували справжній екзамен. Якщо школяр чогось не знав, - це занотовували, і потім на своїх нарадах школу ганьбили. Кожен, хто вступав, мусив старанно вивчити статут ВЛКСМ, історію комсомолу, знати імена героїв комсомольців, історію усіх комсомольських орденів, якими був нагороджений комсомол, а також - усіх комсомольських керівників знизу доверху. Тому учневі, котрого прийняли в комсомол, згодом видавали встановленого зразка комсомольський квиток та значок. Потім йому давали „доручення”. Усі комсомольці "активно" їх виконували, регулярно сплачували членські внески і примусово відвідували комсомольські збори, які проводилися регулярно в первинній організації школи.

Усі ці три молодіжні шкільні організації проіснували до вересня 1991 року. З розпадом СРСР вони припинили свою діяльність.

У пострадянський час у школі приділяється велика увага патріотичному вихованню школярів, яке базується на основі кращих традицій вітчизняної педагогічної думки та історії. Так, у травні 1995 року відбулося свято „Уклін тобі мамо!”, приурочене до дня Матері. Восени 1998 року вчителька української мови і літератури Олена Порох провела з учнями 6-го класу тематичний вечір „Мова моя материнська”. Свято рідної мови проходило під девізом: „Передаймо нащадкам найцінніший скарб - рідну мову”. Учні читали поезію про мову, відгадували загадки, співали пісні.

Ця вчителька восени 1998 року в школі з учнями 5-9 класів провела ще одне гарне свято - „Барви осені” .

У жовтні 1998 року патріотичний захід, приурочений 55-й річниці УПА, провела організатор позакласної роботи Олександра Паранчич.

Того року у школі відбулися урочистості з нагоди 428-річчя першої письмової згадки про село. Організаторами проведення даного заходу були Євген Палійчук /учитель/ і Василь Костюк /завідувач сільською бібліотекою/.

На вечорі учні 9 класу розповідали про історію Новоселиці і її видатних людей. Вони виконали пісню про вояка УПА - односельчанина Василя Палійчука, що мав псевдо “Буря”. Свої вірші учням прочитали Є. Палійчук, В. Костюк та ін. Схожий захід проведено і в 2000 році.

Торкаючись історії місцевої школи І і II ступенів, не можна обійти її невтомних трудівників-учителів та їх самовіддану працю на ниві освіти.

Першим учителем Новоселицької початкової школи був Василь Комарницький. Він народився 16 серпня 1832 року в селі Вербовець на Городенківщині. Свою педагогічну працю розпочав у Малому Ключеві, де вчителював протягом п’яти років (1850-1855 рр.). Потім його перевели в глухе гуцульське село Довгополе на Верховинщині (1855-1858 рр.). З Довгополя перейшов працювати до Старих Кутів (1858-1864 рр.), а звідси перебрався до Новоселиці, в якій пропрацював два роки. Зарплата В. Комарницького становила 108 золотих ринських. Вона дозволяла педагогу зводити кінці з кінцями. Щоправда, тоді, як і тепер, зарплата вчителя оцінювалась залежно від педагогічного стажу та кваліфікації. Так, заробітна плата молодого педагога в 1872 році становила 46 золотих ринських, тобто тільки половину прожиткового мінімуму. Найвищу заробітну плату мав учитель Стецеви. Він щомісяця отримував 189 золотих ринських. У інших вчителів Снятинщини зарплата була такою: педагог села Потічок отримував 56 золотих ринських; с. Орелець - 83; с. Борщів — 96; с. Іллінці - 105; с. Попельники - 109; с. Підвисоке - 142 золотих ринських.

У 1866-1869 рр. В. Комарницький далі вчителював у Великому Ключеві, звідкі знову повертається на Верховинщину, в село Розтоки. Тут В. Комарницький теж довго не протримався. Після півторарічного вчителювання у Розтоках восени 1871 року осідає в Космачі на Косівщині. У цім селі заснував першу на Галицькій Гуцульщині шкільну бібліотеку, яка станом на 6 грудня 1873 року налічувала 23 книги.

У листопаді 1880 року переводиться в Прокураву на Косівщині, де у 1895 році вийшов на пенсію і помер. З Прокуравою йому не пощастило. Проти нього піп налаштовував гуцулів, що в селі школа не потрібна, а освіта - це дармо згаяний час.

Другим учителем Новоселицької початкової школи був Теофіл Лопатинський. Він народився 27 серпня 1824 року в селі Мислів на Калущині. Розпочав учителювати в 1851 році у Вороцеві на Львівщині. Тут пробув один рік, і його перевели в с. Велдіж (Шевченкове) на Долинщині, де вчителював два роки. Потім він переходить працювати в Креховичі, Сливки, Петранку, Джурів, Тулуків, Попельники і, накінець у Новоселицю 1 вересня 1875 року. Звідси пішов на пенсію. Разом з дружиною виховав 5 дітей.

Його змінив учитель Ян Масловський, який учителював в Новоселиці до 1876 року, а потім перейшов працювати до виділової школи Самбора, де в 1909 році призначений помічником вчителя музики в класі гри на скрипці. У симбірській учительській гімназії на цій посаді ще був 1914 року. Тут, ймовірно, й помер.

Після Яна Масловського у Новоселиці вчителював Іван Гушул (1876-1900). На його місце прийшла Матільда Шуттер, яка провчителювала в Новоселиці один рік, а потім перейшла до Нижнього Березова, а звідти - у 5-класну школу м. Щирець, де працювала до Першої світової війни.

Її змінила Банда Іроденко, яка до цього працювала в Рожнові. Вона вчителювала в Новоселиці у 1905-1910 рр. Подальша доля її невідома.

У 1905 році в Новоселиці з’явилася посада другого вчителя. На неї прибула практикантка Адела Виноградник. 1906 року замість неї прийшов теж практикант, німець за походженням, Яку б Ту бер, який у селі пропрацював, як і його попередниця, один рік і був переведений до школи села Любша на Рогатинщині. У 1908-1910 рр. з Бандою Іроденко працювала Йозефа Піскозуб, яка в 1911 році осідає в с. Малий Тростянець на Золочівщині226.

У 1912 році в Новоселиці вчителювали Антоніна Остапович та Кароліна Ручкан. Обидві пробули в селі всього один рік. Перша перейшла в село Олешків, а друга - в село Тростянець на Снятинщині. До цього молоді вчительки працювали в Потічку (Антоніна Остапович) і Драгасимові (Кароліна Ручкан). Наступного року у Новоселицькій школі вчителювало подружжя Михайла і Наталії Ломацьких. Молода сім’я теж прожила в селі один навчальний рік. Шкільні окружні власті їх перевели в найглухіше село Галицької Гуцульщини - Голови. На їх місце з Рожнова прибула учительська родина - Антон і Северина Кокорудзи.

З учительського корпусу Новоселиці початку XX ст. неординарними постатями були Михайло Ломацький і Антон Кокорудз, імена яких залишились в народній пам’яті і в історії освіти Прикарпаття.

Михайло Ломацький народився 1886 року в м. Гусятин на Тернопільщині. Початкову освіту здобув у рідному місті, 1906 року закінчив у м. Заліщики учительську семінарію. На Покутті педагогічну працю розпочав 1907 року в селі Вовчківці229. Другу вчительську посаду дістав у Снятині, потім його було переведено до села Видинів, а звідси до Новоселиці, потім - у Голови230.

У гуцульському селі він став знайомитися з побутом, фольклором гуцулів і полюбив їх культуру, присвятив їм свою письменницьку творчість.

“…Михайло Ломацький, - як пише про нього Роман Кобринський, - в національних справах ніколи не знав компромісів: був прямолінійним і йшов твердим українським життям, яке було для нього завжди устелене тернями” .

Між двома світовими війнами постійного місця праці не мав. Після тюремного ув’язнення 1920 року вчителював на Ряшівщині Згодом його перевели вчителювати у село Тисів на Перемишльщині, а потім - на Богородчанщину, Добромильщину та Городоччину.

„Визволителі” запроторили М. Ломацького до львівської в’язниці, звідки йому пощастило вирватися живим. У 1944 році емігрував до Відня. По закінченні Другої світової війни опинився в переселенських таборах Німеччини. Ця країна стала для нього другою батьківщиною. Тут почав займатися літературною діяльністю. Його статті й оповідання на гуцульські теми друкували різні українські газети й журнали США та Канади.

М. Ломацький, як зазначав Іван Сеньків, знав не одну таємницю життя гуцулів. Він докладно в своїх творах описав побут, одяг, звичаї, вірування, характер і вдачу гуцулів. Найцінніша його праця - „Українське вчительство на Гуцульщині”, що з’явилася друком у Торонто в 1958 році. З інших можна назвати ще такі твори М. Ломацького: „На чисті води” - Мюнхен, 1955; „З Гуцульщини”-Лондон, 1956; „Країна чарів і краси” - Париж, 1959; „У горах Карпатах” - Мюнхен. 1962; „З гір Карпат”- Мюнхен, 1967. Помер у Мюнхені 24 жовтня 1968 року. Там і похований.

Антон Кокорудз народився 1885 року в Городенці. По закінченні реальної школи вступив до учительської семінарії в Станіславі, яку закінчив у 1908 році. Педагогічну працю того року розпочав з учителювання в селі Вовчківці на Снятинщині. Наступного року його переводять в село Рожнів на Косівщині. Відразу поринає у вир громадської діяльності. Стає одним із найактивніших членів “Просвіти”. Вчителював протягом шести років, поки не отримав призначення до Новоселиці235. Тут на новому місці також поринув у просвітню роботу. Відомо, що в 1913 році він брав активну участь в акції „Дар „Просвіті” і серед новоселичан зібрав 10, 5 корони.

У 1910 році одружується з учителькою Севериною Бачинською, сестрою Льва Бачинського. У роки Першої світової війни перебував в австрійській діючій армії. Після розпаду Австро-Угорщини Антін вступив до Української Галицької Армії. У ранзі четаря потрапив до польського полон}', перебував у таборі українських військовополонених в Тухолі. У січні 1921 року повертається до Рожнова, де буквально через кілька тижнів помирає його дружина. 21 квітня 1923 року Антін Кокорудз також помер - від раку горла. Похований у Рожнові перед головним входом до чаплинецької церкви.

Новоселичанин М. Гуцуляк у мемуарах „Чи сказав правду вітер? ...” про нього сказав: „... Антін Кокорудз лишив по собі в людей, що його знали, невмирущу пам’ять, яка передавалася від покоління до покоління.

Він був взірцевим учителем і виховником. Ніколи не змушував своїх учнів заучувати лекції, які ті слухали, як то кажуть, із роззявленими ротами, ніби під гіпнозом... Неодноразово діти розповідали своїм батькам, що пан „учитель казали, що так не випадає, що так не лицює робити...”. Для них усе, що робив учитель, було святощами. Він ніколи не карав, ані не кричав на учнів, бо знав, що діти не провинються свідомо”.

„Нічого дивного, що такого вчителя любили всі без виїмку учні, батьки, всі люди - без огляду на народність і віровизнання. Його, навіть, шанував директор школи поляк Артур Корнашевський, його цінила й шкільна влада (з імені австрійська, а на ділі шовіністична польська), яка часто дивилася крізь пальці на інтенсивну культурно-освітню працю Кокорудза серед українців. Антін був глибоко віруючою і віротерпимою людиною... „Це була людина небуденна я б сказав, не з цього світу, і нічого дивного, що вона згоріла зовсім молодою”.

У 1918 році в Новоселицькій початковій школі тимчасово працював вчителем Захарій Каетанович. Він народився 18 грудня 1899 року. Інших відомостей про нього не збереглося.

У міжвоєнні роки в Новоселиці в українській школі спочатку вчителювали Софія Хромовська (1898 р.н.), яку на посаду призначено 1 листопада 1923 року, та Іван Маєвський (1884 р.н.), що був педагогом в Новоселиці з 20 вересня 1911 року. Один з найактивніших членів сільського осередку “Просвіти”. У 1923 році на добровільних засадах виконував обов’язки голови читальні „Просвіти”. До прибуття в Новоселицю вчителював у Видинові, де теж був активістом просвітянського руху. Виконував обов’язки директора школи до осені 1926 року. Цей учительський колектив зазнав ротації восени 1926 року. У тім році директором місцевої української школи значиться Ж. Котабська, аз 1931 року - дружина місцевого пароха Марія Ніцович (1896 р. н.; вчителювала з 1 вересня 1909 року). Їй допомагала вчити Адела Максимович, яка з 1933 року виконувала обов’язки директора школи.

У польській школі вчителювала Феліція Штангенберг (1896 р.н., на вчительській роботі з 15 жовтня 1912 року). Вона 1924 року вийшла заміж і стала писатися Софія-Феліція Котабська з роду Штангенбергів. У1926 році її призначили директором цієї школи. У 1931 році в цій школі вже вчителює і директорує Ядвіга Гавлінська. З учителів перших років радянської влади вдалось встановити прізвище тільки одного учителя - Настюка Данила Степановича.

Подальші відомості про педколектив місцевої школи сягають 1950 року. Тоді вона поповнилася чотирма молодими вчителями: Юрієм Біленчуком, Ольгою Пугач, Зіновієм Тарнавським та Василем Щербанем.

У 1952 році до сільської семирічки за скеруванням облвно прибули Івоняк Марія Василівна та Мичак Галина Григорівна.

Наступного року у вчительський колектив семирічки влилися Гушул Галина Гнатівна та Щербань Наталя Миколаївна, а за ними у 1954 році - ще двоє молодих педагогів: Гушул Василь Федорович та Паньків Меланія Теодорівна.

П’ять років у колективі вчителів семирічної школи не було жодних ротацій. У 1959 році у рідне село зі здобутою вищою освітою повертається вчителькою молодших класів Кондрук Ольга Василівна, а через рік - призначений фізрук Панько Мирослав Олексійович, а за ним, у 1961 році - вчителька молодших класів Колодій Ганна Михайлівна, а також Гаука Галина Михайлівна, Приступа Софія Назарівна, Шкрібляк Григорій Танасійович.

Нове поповнення вчительський колектив місцевої школи отримав у 1963 році, коли на роботу за скеруванням прибули вчителька математики Тарабас Марія Миколаївна та вчителька молодших класів - Василійчук Марія Олексіївна.

У 1967 році колектив новоселицької восьмирічки знову поповнився двома вчителями: Гаву кою Степаном Васильовичем і Пантелюк Ганною Василівною.

Наступна ротація у сільській восьмирічці відбулася у 1971-1977 роках, коли до роботи приступили Румига Анастасія Юріївна (1971), Карп’юк Марія Михайлівна, Равлюк Михайло Григорович (1972), Котлярчук Григорій Григорович (1973), Порох Олена Іванівна /1974/, Симотюк Ірина Іллівна, Шулепа Іван Миколайович (1975) і Гуцуляк Василь Васильович (1977).

У 1980-1982 роках до Новоселиці прибули: Калачик Микола Васильович, Калачик Світлана Іванівна (1980), Тодосійчук Марія Іванівна, Коваленко Марія Іванівна, Чурко Василь Іванович (1981) й Палійчук Марія Петрівна (1981).

У 1988 році в сільській дев’ятирічці розпочали свою педагогічну діяльність двоє молодих учителів: Романюк Оксана Іванівна і Пантелюк Марія Мусіївна, а також досвідчений педагог Палійчук Євген Іванович. У 1990 році приступив до праці у сільській школі Курулюк Василь Андрійович.

Надалі в Новоселицькій школі І і II ступенів зміни були невеликими. Так, за останні 5 років у педагогічний колектив влилося 8 молодих педагогів: Гаука Василь Степанович, Кочмарська Оксана Любомирівна (1993), Курилюк Степан Романович, Гуцуляк Степан Іванович, Паранчич Олександра Василівна (1995), Книш Іван Іванович, Порох Тарас Тарасович і Калачик Микола Миколайович (1998), який працює з молодшими школярами.

Підбиваючи підсумки сказаного, слід зазначити, що колектив учителів Новоселицької неповносередньої школи після закінчення Другої світової війни був стабільним, складався в основному з місцевих педагогічних кадрів, ядром якого були вихідці з Новоселиці.

У радянську добу новоселицька школа працювала на засадах комуністичної ідеології. Тут урочисто проводили відзначення днів „червоного календаря”. Особливо урочисто відбувалися свята дітвори: Новий рік, День першокласника, вечір випускника, День жінки. У школі теж проводили різнопланові екскурсії - як у межах села (для малих дітей), так і з виїздом до найближчих міст: Заболотова, Косова, Коломиї, навіть, до Івано-Франківська (для старших).

Учителі радянської доби були дуже завантажені різними прямими і непрямими обов’язками. Вони відповідали не тільки за навчально-виховний процес, а й за громадську роботу. Найбільше часу у них йшло на планування. Так, до початку навчального року кожен з них складав календарний план зі свого предмету, класні керівники - план виховної роботи, а керівники гуртків - план роботи гуртка. Крім того, їм кожного вечора треба було писати плани-конспекти уроків встановленого зразка. У плані-конспекті уроку чільне місце відводилося меті даного уроку: навчальній і виховній. Учитель мав також розписати детальний хід уроку.

Уроки вчителів часто перевіряли директор і завуч школи, а також різні перевіряльники з райвно, облвно, райкому комсомолу і райкому партії. Інспектори, методисти, інструктори різних рівнів, інстанцій, які перевіряли, чіплялися до всього - від плану позакласної і позашкільної роботи школи до роботи з батьками і громадськістю. У ході перевірок нерідко проводились контрольні роботи з основних предметів, і за їх результатами давалась оцінка роботи того чи іншого вчителя та школі в цілому. Виявлені недоліки виливалися в ..акт обстеження”, який згодом надсилали директору школи для обговорення на педагогічній нараді школи, і складання плану заходів щодо усунення виявлених недоліків. Якщо директор школи не мав підходу до перевіряльників, то матеріали перевірки були предметом обговорення на серпневій районній конференції учителів та вчительських конференціях.

Особливо важко доводилось у школі вчителям-класоводам. Він мусив, як уже зазначалось, готувати учнів до всту пу в жовтенята, піонери, комсомол. Класним керівникам доводилося наприкінці навчального року писати характеристику на кожного учня, яку потім підписував директор школи. В обов’язки вчителів-класоводів входило також проведення класних батьківських зборів, відвідування учнів вдома, збирання грошей та організація батьків на ремонт класу і школи. Наприклад, улітку 1947 року вчительський колектив спільно з батьківським комітетом на чолі з Дмитром Шиндрою першими на Заболотівщині своєчасно підготували школу до нового навчального року. У ремонті класів і школи активну участь взяли батьки таких учнів - Ганни Строїч, Миколи Палійчука та Миколи Кабанюка. І, як писала газета .Лід прапором Сталіна”, - цей добрий почин батьків учнів Новоселиці є добрим прикладом для наслідування всім школам Заболотівського району.

Починаючи з 1950 / 1951 навчальних років восени і весною кожного навчального року вчителям разом з дітьми не раз доводилося працювати на колгоспному полі: копати картоплю, чистити буряки чи піднімати зі стелищ льон.

На післявоєнного вчителя насідали голова сільради, колгоспу, інструктори з райкому партії і інспектори з райвно.

Кожен учитель мав якесь громадське навантаження. У 1944-1957 рр. учителів залучали до ліквідації неписьменності і малограмотності в селі, а також примушували ходити селом і що-небудь збирати: підписку на державні позики, молоко, яйця, м'ясо, вовну. - звичайно, для держави. При наближенні виборів і партійних пленумів та з’їздів проводилася ідеологічна робота.

У 1950-1989 роках учителів „агітаторів” і „лекторів” посилали в поле, де кипіли польові роботи: посівна, жнива, копання картоплі і буряків. Ще важче доводилося агітаторам на фермі, адже працювати з тваринниками слід було цілий рік - і читати лекції, політінформацїї, і проводити бесіди, випускати „блискавки” і стінгазети , а також оформляти „червоні кутки”, де обов'язково мали бути свіжі газети, брошури з матеріалами партійних пленумів та з’їздів, соціалістичні зобов’язання тваринницької ферми. Ось, наприклад, 19 квітня 1951 року районна газета „Під прапором Сталіна” повідомляла читачам: ..Школа (Новоселицька семирічна. - П. С.) допомагає колгоспу. Вчителі випустили стінні газети та лозунги. Агітатори проводять бесіди, мобілізовуючи колгоспників на виконання завдань поставлених перед селом”. Горе було тому агітатору чи пропагандисту, котрий не працював на „належному” рівні.

Тепер уже вчителям більше не доводиться виконувати цих нікому не потрібних навантажень. Вони зараз мають більше часу працювати над удосконаленням своєї методики викладання й виховної роботи, зайнятись самоосвітою і розширювати свій світогляд, попрацювати на присадибній ділянці.

Від 1940 року й донині сільську школу очолювало 8 досвідчених педагогів: Подолюк Лев Павлович (1940/1941), Оверчук Володимир Якович (1945/1946), Ставничий Юрій Андрійович (1947/1.1.1.1957), Пилип'юк Мусій Мусійович (з 1.11.1957 - по 20.11.1959), Гушул Василь Федорович (20.11.1959 - 1.09.1972), Равлюк Михайло Григорович (1.09.1972 - 1.09.1977), Шулепа Іван Миколайович (1.09.1977 - 23.03.1980) та Калачик Микола Васильович (з 24 березня 1980)
Надійними помічниками їм у нелегкій їх праці були завучі цієї школи: Клавдія Фатальчук, Микола Кейван, Галина Китаєва (1947-1957 pp.), Василь Гушул (листопад 1957 - 20 листопада 1959 p.), Юрій Гуцуляк (1959-1960 pp.), Галина Мичак (1962-1980 рр.) та Марія Палійчук (2 .02. 1983 - і донині).

З когорти вищеназваних директорів найталановитішим організатором шкільного колективу був Ставничий Юрій Андрійович, який зробив школу відомою за межами району, області, республіки, тобто на весь СРСР. Завдяки йому в школі було створено свою теплицю, оранжерею, дослідне поле, на яких вирощували різні дерева, лікарські трави і квіти. По виході на пенсію ветеран освіти далі займався вирощуванням на присадибній ділянці екзотичних рослин та дерев. У садівника-аматора росли і щедро плодоносили інжир, апельсин, хурма, помідорове, лаврове і кавове дерева. З лікарських рослин він вирощував женьшень, аралію манжурську, елеутерокок і різні квіти. Він листувався і обмінювався насінням з багатьма любителями-садівниками України, Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн.

До своєї праці сільські вчителі завжди ставились сумлінно, тому школа вважалася однією з кращих на Снятинщині і має непогані результати: 2 випускники стали відомими науковцями, ще 77 здобули вищу, а 159 - середньоспеціальну освіту. Випускники школи є відомими людьми не тільки в селі, але й далеко за його межами  Ґак, Книш М. Ф. серед перших у селі здобув вищу освіту. Він брав активну участь у становленні української влади в Новоселиці в Листопадовому зриві 1918-го року. В 1923-1931 роках жив у Канаді. Потім, в 1932 році, переїхав до колишньої столиці Радянської України - Харкова. Тут працював на тракторному заводі інженером, а згодом - начальником інструментального цеху. На ХТЗ був єдиним, хто вмів читати і розуміти технічну документацію англійською та німецькою мовами. Другим з когорти відомих односельчан є В. Пилип’юк, який став лауреатом Шевченківської премії. Третім - Палійчук Ю. Його, як визнаного фахівця своєї справи, гідролога запросили на роботу на Кубу. Тепер повернувся в Україну і проживає в Ужгороді і т. д.

Таким чином, за своє довголітнє існування місцева школа пройшла складний шлях. Проте посіяне її вчителями зерно добре зійшло.